Еліта: Жінка-УКРАЇНКА

7 жовтня – день пам’яті українського поета, перекладача та пісняра Олексія Довгого (1929–2017). За своє життя він видав понад сорок збірок, у яких щиро й без штучного пафосу говорив про рідну землю, людську долю, любов, плин часу. Та, мабуть, найніжніші й найглибші його рядки присвячені жінці.

Олексій Прокопович бачив у жінці не просто зовнішню красу, а насамперед духовну силу, здатність любити, берегти, підтримувати й залишатися поруч у найважчі миті. У його поезії постає цілий світ жіночих образів. Найчастіше це мати, дружина, донька...

Особливим теплом пронизані вірші, що адресовані саме дружині Марії. Вони пройшли разом довгий життєвий шлях, тому в цих поетичних зверненнях немає гучних слів чи фальші – лише глибока вдячність і те особливе розуміння близької людини, яке приходить із роками спільного життя, радостей і випробувань.

Любовна лірика автора і сьогодні близька читачеві, бо в ній є справжні людські почуття: ніжність, щастя, біль розлуки, кохання, вдячність за спільно прожиті роки.

Минає дев’ять років від дня смерті Олексія Довгого. Найкращий спосіб ушанувати пам’ять поета – знову почути його щире слово.
 

Ти мені снишся

Ти мені снишся пахучими квітами,
шелестом нив, бережечків узорами.
Ти мені сонечком світиш над вітами,
кличеш у полечко юними зорями.

Ти мені гаєм ростеш за долиною,
чайкою линеш над річкою тихою.
Ти мені світиш високою мрією,
ти мені сяєш людською утіхою.

Серце, тобою заповнене, міниться,
пружаться думи бруньками-бутонами.
Світ весь навколо тобою проміниться
ніжними барвами, милими тонами.
 

Дівчина

Із криниці дівчина відром
Набирає воду: мить – і переломиться…
Мов разки намиста на гудрон,
Розсипає серпень краплі сонця.

Дівчина відеречка несе.
У воді відбились рученята.
Обережно, люди! Не займайте!
Схлюпнете цю вроду – і усе.
 

Матері

Любов моя, моя синівська муко,
священна ти, як праведна сльоза.
Ти – наче пташка, що над синім луком
за дітьми в тузі трепетно звиса.

Священне лоно святістю твоєю.
Святе зачаття і священний плід.
О мамо, мамо! Сонце над землею
окроплене в сльозу твою і піт.
 

***

                              Дружині
Ми все з тобою вже пережили,
Начулися хвали, а ще й хули.
Тепер, як на базарі, стоїмо
І бачимо, як все іде само.

І те, що штучно вроджене було,
І те, що, народившись, не жило.
І те, що дурні над людьми звели,
Яких з тобою ми пережили.
 

***

Спасибі, люба, за твою красу,
За дотик рук, і вуст твоїх, і тіла,
За блискавичну усмішку-росу,
Якою ти у серце залетіла.

Спасибі за прості твої слова,
За промінь віч, за ніжності жіночі,
За всі з тобою пізнані дива
У дні незгасні й полум’яні ночі.

Спасибі, що живеш у світі ти,
Що долею мене не обминула,
Спасибі за те сяйво чистоти,
Яким в житті мене ти огорнула.

Спасибі, мила, за усе твоє,
Якого вже не візьмуть в мене люди,
Спасибі, що ти завжди в мене є,
І ще за те, що завжди в мене будеш.
 

Марії

Чарівно день зелений
В’є відсвіти-світи.
Од юності у мене
Лишилась тільки ти.

Все інше відлетіло.
Все інше відпливло…
Без тебе в мене, мила,
Нічого й не було.
 

***

Стели мені. Вистелюй на постелю
Вишивану ромашками габу,
Щоби я спав, як велетень в степу,
Задивлений в глибоку неба стелю.

Щоб наді мною зорились світи,
А піді мною дихала планета,
Щоб в мене крила виросли для лету,
А поруч мене ніжилась ти.
 

Доньці

Я – твій сон, а ти –  моє безсоння.
Я –  твій вітер, ти –  моє крило.
На твої малесенькі долоні
Вже півсвіту, донечко, лягло.

Ще півсвіту уляглось на серці.
Бо ти маєш долю нелегку.
Будь же мужня у житейськім герці
На своїм жіночому віку.

Тим гордися, що шанують люди
І що любить тебе весь твій рід.
Хай же в тебе повно щастя буде
І здоров’я аж на сотню літ.

Славна ти душею золотою
І на вдачу ти, мов ранній май.
Будь же завше ніжномолодою
І людей любов’ю зігрівай.
 

Киянки

Пісня

Квітне серце радісно і п’янко,
Сонячною піснею тече.
Славляться у Києві киянки – 
Веселкові погляди очей.

Ой киянки, горлиці-гордині,
Ви іще такими не були.
Ваші руки – крила лебедині – 
Дивоцвітом Київ обплели.

Славні доньки славного народу,
Вашу мужність як передаси?
Де ж такої ви набрались вроди,
Де ж такої напились роси?

Чи гаї вас київські гойдали,
Чи дніпрова ніжила вода,
Що весь світ у себе закохала
Праслов’янська врода молода?

Ой киянки, горлиці-гордині,
Веселкові погляди очей.
Ваша врода по дніпровій сині
Від самого сонечка тече.

Олексій Довгий